Історія завжди сповнена таємниць та несподіванок. Вона багатогранна: говорить як про героїв, так і про зрадників, як про успіхи, так і про невдачі.
Виникнення протестантизму відбувалося у різних куточках України. Не обійшло воно також з давніх-давен відоме як місто-фортеця часів правління князя Ігоря на Київській Русі місто-герой Путивль.
Різні чутки ходять про Путивлю. З одного боку, це своєрідний розсадник православних храмів, яких налічувалося близько 12 з огляду на незначну кількість населення на той час. Здавалося б, це давало право називати його певним осередком християнства. З іншого боку, за словами самих жителів, це місто було більш комуністичним, ніж будь-яке інше. Кажуть, що Путивль «славився» скупченням відьом і розпустою в монастирях. Правда це чи ні, але так чи інакше, Євангелія досягла і східну частину сучасної Сумської області.
Відомо, що у 1921 р. на другому Всеукраїнському З’їзді Баптистів було оголошено про створення Всеукраїнської Спілки Баптистів. Немов за хронологічним сценарієм, вже 1922 р. зародилася церква в Путивлі, що ознаменувалося появою Дому молитви на вул. Островського (сьогодні вул. Миколо-Можайська). Звичайно, і до цього часу тут є окремі віруючі, які належать Церкві Христовій. Історія склалася таким чином, що й досі баптисти збираються на цій же вулиці, хоч і в іншій будівлі. За спогадами першопрохідників вже незабаром церква налічувала близько 60 членів.
Про віруючих-піонерів путивльської місцевості відомо небагато. Очевидно, що одним із них був Іван Іонович Пєшков. Про Христа чув у армії від місцевого фельдшера, який постійно благовістив. Пєшков спочатку з усмішкою називав це «попівським вченням», хоча сам незабаром підпав під його вплив. За збігом обставин Іван отримав травми ніг, після чого знову потрапив до невідомого фельдшера. Згодом і сам увірував, і почав їздити до сусідніх сіл Козацького та Первомайського, де, очевидно, вже були віруючі. Мабуть, поява Дому молитви та місцевої громади у Путивлі пов’язана з діяльністю цієї особи.
За деякими даними відомо, що виконувачем обов’язків служителя був брат з Конотопу, пресвітер Дубовик Михайло Данилович. Приїжджав також, за розповідями, брат Хоменко з того ж міста (про нього пише Храпов у своєму романі «Щастя втраченого життя»). Через деякий час служителем став Григорій Трохимович Вальков. Про нього відомо небагато.
Воєнні роки видалися непростими. За німецької влади церква орендувала приміщення у літньої пари по вул. Набережна. Дійшли відомості про те, що на служінні бували самі німці. У 50-х роках перший секретар райкому, деякий Катрич сказав, що баптистів у Путивлі не буде, але слово це не збулося, хоча церква й почала збиратися у найближчому селі Скуносове, що за 4 км від міста.
Приблизно в цей час пресвітером став Стельмашов Василь Васильович. Його навернення стало результатом спілкування із сусідом Єськовим Петром Касьяновичем, який у свою чергу був православним дияконом. Але після зустрічі з німецькими братами з Таврії 1933 року він став частиною баптистського братства. Василь Васильович прийняв хрещення у 1951 році. Його дружина Марія Петрівна спочатку була проти його переконань, але вже 1955 року й сама повірила. «У ті роки було не те, що зараз», – розповідає один із членів церкви. «Люди пристрасно жадали спілкування. Брати приходили вечорами просто, щоб поспілкуватися на різні духовні теми, і двері завжди були відчинені».
Пізніше посаду пресвітера обійняв Пєшков Данило Іванович, син уже згаданого Івана Іоновича, але згодом перейшов до братства Ради церков ЄХБ. Виконувачем обов’язків керівного став Шматко Іван Миколайович, на плечі якого лягло непросте завдання. Церква переживала складні часи. Через відсутність братів на служінні проповідувала навіть одна із сестер.
Багато років для проведення вечері Господньої та для підбадьорення віруючих приїжджали різні брати з Шостки та Глухова. А 17 серпня 2003 року молодий брат у віці тридцяти років родом із того ж таки Глухова став пресвітером церкви, яким і є до сьогодні. Це Ткачов Леонід Юрійович. Останніми роками церква виходить у центр міста, щоб там різними способами проповідувати живу і завжди актуальну Євангелію Ісуса Христа.
Як би хотілося, щоб історія церкви наших днів стала натхненням для сміливого та посвяченого служіння майбутніх поколінь. Щоб Путивльська церква, яка збирається біля річки Сейм, ще багатьох і багатьох хрестила у її водах, а Царство Боже поширювалося від світла цього невеликого вогника. Нехай Путивль буде містом не партизанської, а великої всеосяжної Божої слави!
Артем Бакаєв