Із бесід з ветеранами баптистського руху та вивчення їх документів установлено, що перша громада євангельських християн-баптистів на Сумщині виникла в 1883 р. у м. Конотопі.
Як свідчать архівні документи, у 1914 році в Конотопі, Конотопському і частково Кролевецькому повітах нараховувалось до 1380 баптистів. Головою Конотопського регіону баптистів був Хоменко О.М., а пресвітером і духовним наставником — Дубовик О.Д.
У 1890 р. почали діяти громади ЄХБ у с. Низи Сумського, а в 1894 р. — у с. Козацьке Конотопського районів. З осені 1897 року діє громада ЄХБ в Сумах. Її першим пресвітером був обраний А.Г. Іваненко. На початок 1917 р. таких громад в області було вже близько тридцяти.
Слід зазначити, що так звані захисники державної церкви з самого початку євангельського руху оголосили йому “війну”, навмисне називали українських баптистів “штундами”, щоб звинуватити їх у поширенні “німецької віри”, підготовці виступу проти царя тощо. Так склалась негативна громадська думка щодо протестантів. А це, в свою чергу, суттєво вплинуло на ставлення до них царської влади.
Практично вже з перших років існування протестантських релігійних організацій почались їх переслідування. Особливо жорсткий характер вони мали в роки діяльності обер-прокурора священного Синоду Победоносцева (1880-1905).
Православні священики в храмах засуджували “нові секти”, називали їх єретичними. Користуючись підтримкою держави, духовенство РПЦ всіляко проповідувало “нетерпимість” до нової віри, ненависть до тих, хто відійшов від православ’я. Групи людей, підбурених священиками, чинили напади на молитовні будинки протестантів, били вікна і навіть підпалювали їх, ображали служителів і членів церкви.
Не маючи успіху в боротьбі з євангельським рухом, представники РПЦ звертались до владних структур з пропозиціями посилити боротьбу проти “штундизму”. Пропонували забирати у них дітей і виховувати їх у православній вірі, а самих “штундо-баптистів” ніде не приймали на роботу, створюючи їм неможливі умови життя.
І коли 4 червня 1894 р. вийшов царський Указ “О признании штунды особо опасною сектою и о воспрещении собраний штунды”, то це вже не викликало подиву.
У паспорті кожного громадянина була графа “вероисповедание”. І це не було просто формальністю. Держава всіма засобами примушувала людей дотримуватись православної віри, яка визнавалась першорядною і панівною.
Решта релігійних організацій розподілялась на терпимих, тобто допустимих (католики), та гонимих (протестанти, старообрядці тощо). Іновірці (терпимі) не мали права займати державні посади, а інші віруючі (гонимі) зазнавали всіляких переслідувань.
В “Уложении о наказаниях” був спеціальний розділ — “Преступления против веры”, яким передбачались покарання за перехід з православної до іншої віри висилкою до Сибіру на вічне поселення або каторжними роботами від 8 до 10 років.
Одруження членів сектантських релігійних організацій вважалось незаконним. Коли сектант помирав, його забороняли ховати на загальному, тобто православному кладовищі. Тому тіла померлих хоронили на єврейських кладовищах або просто в полі.
В центрі, другий ряд знизу, шостий зліва — Хоменко Олексій Микитович.
Немало переслідувань зазнали в ці роки подвижники українського євангелізаційного руху В.Г. Павлов, М.Т. Ратушний, Д.М. Тимошенко та інші. Вигнанцями назавжди стали І.Г. Рябошапка, В.А. Пашков… А багато ж невідомих страждальців за віру загинуло безслідно в місцях заслань.
Увесь світ тоді заговорив про гноблення і переслідування баптистів в Російській імперії, особливо на півдні України, і уряд був вимушений переглянути правовий статус так званих “іновірців”.
Уже в 1903-1904 рр. були видані імператорські укази про віротерпимість. Відхід від православ’я не переслідувався, дозволялось утворення громад, відкриття молитовних будинків. Дітям сектантів дозволялось навчатись в загальних учбових закладах без обов’язкового відвідування уроків “Закону Божого”.
З об’явленням Маніфесту “Об укреплении начал веротерпимости” у квітні 1905 року було звільнено і повернулось на батьківщину багато зісланих українців.
Проте царські укази, що вийшли у 1903-1905 рр., тільки незначною мірою зменшили жорстокість переслідувань, бо в них говорилось тільки про віротерпимість, а не про повну релігійну свободу. Так, діюче законодавство не дозволяло приймати в громади ЄХБ і хрестити дітей віком до 21 р. Не передбачалось створення Союзу ЄХБ, хоча він фактично був.
У 1912-1913 роках урядом були прийняті законодавчі акти, які обмежували свободу совісті. Закономірно, що такий відкрито ворожий курс, багаторічні переслідування царським режимом протестантів, зневажливе і жорстоке відношення до них спричинили до формування вимушено-замкнутої моделі взаємин протестантських релігійних організацій з владними структурами.